Роз'єднані нації

Автор: Олександр МаксимовФото: ІнтерМедіа консалтинг

63-а Генеральна Асамблея ООН, що проходить зараз в Нью-Йорку, несподівано опинилася в центрі уваги. Всі вже якось звикли, що про цей захід в новинах повідомляють десь між сюжетом про збільшення кількості громадських туалетів на міських вулицях та інформації про виявлену в Ямало-Ненецькому окрузі бородату жінку. Але відразу три глобальні кризи, нещодавня війна на Кавказта і іранська проблема дещо пожвавили ситуацію.

Тут доречно буде пригадати, що власне генеральні асамблеї, як правило, позбавлені будь-якого практичного сенсу. Ці багатолюдні форуми є чимось середнім між, скажімо, Давоським економічним форумом і виступами в лондонському Гайд-Парку. Тобто глави держав можуть вийти на трибуну ООН і протягом 15 хвилин передати привіт родичам, затаврувати негідників, поскаржитися на життя - потрібне підкреслити. Реальні справи робляться, природно, не в залі, а в кулуарах і під час двосторонніх зустрічей. Тому детально не зупинятимуся на виступах, що вже прозвучали, а лише зазначу, що особливий інтерес присутніх поки що викликали промови Джорджа Буша, Михайла Саакашвілі і Махмуда Ахмадінеджада. Але і вони не сказали нічого принципово нового чи життєво важливого.

Відчуття патріотизму, що ще не до кінця атрофувалося (як не дивно), змушує сказати кілька слів про участь в ГА нашого Президента. В.Ющенко виступив із промовою, сенс якої можна звести до:

• Україна не визнає незалежності Південної Осетії і Абхазії; 
• Голодомор 30-х років треба визнати геноцидом українського народу; 
• Ми - за мир у всьому світі.

Очевидно, що тема голодомору настільки широка, що вимагає окремого розгляду. Проте не стримаюся і зазначу, що наполегливість, з якою Віктор Андрійович вимагає від всього світу геноциду, починає здорово напружувати. Звичайно, голодомор - трагедія дійсно світового масштабу (хоча б за кількістю жертв), але спроби Ющенка отримати від жахливої смерті мільйонів людей політичні бонуси особисто для себе виглядають огидно.

Адже нормальним людям (прихильникам політичного та історичного генія Івана Васюника краще цей абзац пропустити) абсолютно зрозуміло, що жертвами голоду, штучно викликаного сталінським режимом (цей факт не заперечує ніхто), стали не тільки українці. Більше того, голод в ці роки був не тільки на території України, але і в інших регіонах СРСР. Все це - наукові факти, нехай навіть вони не укладаються в маразматичну концепцію Васюника і Ко, згідно з якою «клятi москалi» намагалися винищити бідний, але гордий український народ. Тому, незважаючи на відповідні рішення деяких національних парламентів (на зразок Конгресу США або парламентів Канади та Грузії), ООН ніколи не визнає голодомор геноцидом саме українського народу. Але ж наших псевдопатріотів результат не цікавить, головне - процес.

Але повернімося до ООН як такої та її ролі в нинішній непростій ситуації. Відкриваючи дискусію на нинішній сесії Генасамблєї, Генсек ООН Пан Гі Мун заявив, що світ переживає відразу три глобальні кризи - фінансовий, енергетичний і продовольчий. Власне кажучи, все це ми з вами відчуваємо на собі - у вигляді тотального подорожчання практично всього. Звичайно, до зростання цін доклав руку і наш рідний уряд, але це теж тема окремої статті.

Як би там не було, факт залишається фактом - у світі немає стабільності, причому серйозні неприємності загрожують не якійсь окремій країні чи регіону, а всьому світу. І, як не дивно, для вирішення подібного масштабу проблем поки що людство не створило нічого кращого за Організацію Об'єднаних Націй - при всій її недосконалості.

Трохи історії. У 1919 році на Паризькій мирній конференції президент США Вудро Вільсон (за фахом історик і політолог), приголомшений руйнівними наслідками Першої світової війни, активно лобіював розробку нової системи «колективної безпеки». Результатом його (і не тільки його, зрозуміло) зусиль стала Ліга Націй.

Договір про створення Ліги Націй поставив агресію поза законом, і будь-яка держава, що порушує цей Договір, ризикувала зазнати на собі дію об'єднаної потужності решти всіх членів Ліги. Тому передбачалося, що в жодного уряду не вистачить сміливості, щоб порушити Договір. Крім того, Ліга Націй зобов'язувалася сприяти роззброєнню. «Першу скрипку» в Лізі грали «великі держави» (спочатку як постійні члени в Раду Ліги входили країни-переможниці в Першій світовій - Великобританія, Франція, Італія і Японія, пізніше до них приєдналися Німеччина і СРСР). Проте, незважаючи на заклики Вільсона, США відмовилися стати членом Ліги Націй. Причиною цього були побоювання, що участь в роботі цієї структури обмежить суверенітет США і не дасть їм проводити незалежну зовнішню політику.

Ліга достатньо успішно допомагала численним біженцям, боролася з рабо- і наркоторгівлею, прагнула надавати економічну допомогу країнам, що мають потребу (наприклад, багато в чому завдяки зусиллям Ліги Націй була врятована від краху економіка Австрії). Проте вже до 1939 року Ліга практично припинила свою діяльність: великі держави вважали за краще діяти в своїх інтересах, а не на користь світової спільноти. У 1939 році почалася Друга світова війна, яка остаточно довела, що Ліга Націй не справилася зі своїм головним завданням.

Термін «об'єднані нації» вперше був використаний в офіційних документах Вашингтонської конференції, що відбулася в 1942 році. Його автором був президент США Франклін Делано Рузвельт, який використовував його для позначення альянсу держав, що боролися з нацисткою Німеччиною, фашистською Італією і Японією. Тоді країни-союзники по антигітлерівській і антияпонській коаліції (всього 26 держав світу) ухвалили рішення створити нову міжнародну структуру замість Ліги Націй. Остаточне рішення про створення ООН було ухвалене в 1944 році. Тоді Держдепартамент США створив особливу секретну програму Ultra, перед співробітниками якої було поставлено завдання створити таку структуру нової міжнародної організації, в якій США б мали максимальний вплив. Рузвельт і його соратники наполягали на тому, що організація-спадкоємиця Ліги Націй повинна більше рахуватися з думкою великих держав, які Рузвельт називав «чотирма поліцейськими» (США, СРСР, Великобританія і Китай).

У 1944 році в передмісті Вашингтона - Думбартон-Оксе - представники країн-союзників на переговорах почали розробляти новий Статут ООН.  Було прийнято, що ООН складатиметься з двох ключових органів: по-перше, Генеральної Асамблеї, яка повинна служити майданчиком для дебатів; і, по-друге, невеликої Ради Безпеки (втілення ідеї про «чотирьох поліцейських»), яка повинна була починати виконання рішення організації. ООН нагадувала стару Лігу Націй, яка також складалася з Асамблеї і Ради. Але між ними була одна важлива відмінність. Тільки провідні союзницькі держави - США, Великобританія, Радянський Союз і Китай - отримали абсолютне право вето в питаннях, винесених на розгляд Ради Безпеки. У Лізі Націй правом вето на правозастосовчі рішення володіли всі країни.

Право членства в ООН було надане всім країнам, за винятком фашистських держав і країн, що співчували їм, таких як Аргентина. Пропозиції про створення збройних сил і поліції ООН були знехтувані - вирішили, що ООН спиратиметься на збройні сили своїх членів. Рузвельт був приголомшений, коли СРСР зажадав прийняти в члени ООН кожну з 15-ти радянських республік. СРСР вважав, що інакше йому не буде забезпечено рівність голосів з країнами-членами Британської Співдружності, що об'єдналися, і країнами, які, на переконання Москви, були «клієнтами» США в Латинській Америці. Сторони досягли компромісу, прийнявши в ООН тільки три радянські республіки (Російську Федерацію, Україну і Білорусію). Рузвельт добре розумів, що Сенат США ніколи не ратифікує Статут ООН, якщо до неї увійдуть всі республіки СРСР. Разом з тим, він хотів, щоб Радянський Союз взяв участь у війні з Японією.

Остаточний текст Статуту ООН був прийнятий на конференції у Сан-Франциско, що проходила з квітня по червень 1945 року, і підписаний 26 червня 1945 представниками 50 держав, набув чинності 24 жовтня 1945. Дата вступу Статуту в силу відзначається як День Організації Об'єднаних Націй.

Головним дорадчим, директивним і представницьким органом ООН є Генеральна Асамблея. Вона складається з 192 членів і служить форумом для багатобічного обговорення всього спектру міжнародних питань, відображених у Статуті. Асамблея збирається на чергову щорічну сесію в період з вересня по грудень і в подальший період в міру необхідності.

Рада безпеки ООН - один з головних органів ООН. Відповідно до Статуту, він несе головну відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки. До складу Ради входять 15 держав-членів: п'ять постійних - Великобританія,  Китай, Росія (до 24 грудня 1991 року СРСР), США і Франція, і 10 тимчасових, що обраються Генеральною Асамблеєю на дворічний термін. Голови Ради змінювалися щомісячно згідно зі списком його держав-членів, розташованих в порядку англійського алфавіту.

Рада Безпеки уповноважена «розслідувати будь-яку суперечку або будь-яку ситуацію, яка може призвести до міжнародних тертя або викликати суперечку, для визначення того, чи не може продовження цієї суперечки або ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру та безпеки». Він «визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії і робить рекомендації або вирішує, яких заходів слід вжити для підтримки чи відновлення міжнародного миру і безпеки». Рада має право застосовувати примусові заходи до держав, що порушують міжнародний мир і безпеку, зокрема пов'язані із застосуванням озброєної сили. Рішення СБ є обов'язковими для всіх держав.

Секретаріат ООН - це міжнародний персонал, що працює в установах у всьому світі і виконує різноманітну повсякденну роботу Організації. Він обслуговує й інші головні органи Організації Об'єднаних Націй і здійснює прийняті ними програми і політичні установки.

Генеральний секретар ООН - головна адміністративна посадова особа ООН. Призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Рішенню Ради Безпеки зазвичай передують неформальні обговорення і серія рейтингових голосувань. Крім того, будь-який з п'яти постійних членів Ради може при голосуванні скористатися правом вето. Відповідно до загальноприйнятої практики генерального секретаря не обирають з представників країн - постійних членів Ради Безпеки. Генеральний секретар ООН обирається на п'ять років з можливим переобранням на новий термін. Хоча немає ніяких обмежень на кількість п'ятирічних термінів, протягом яких генсек може перебувати на своїй посаді, досі ніхто не займав цю посаду більше двох разів.

Останні роки про кризу ООН говорив навіть ледачий. Спроби її реформування, остання з яких робилася попереднім генсеком Кофі Аннаном в середині нинішнього десятиліття, закономірно закінчилися безрезультатно: держави, що становлять ООН, керуються виключно принципом національного егоїзму і не готові жертвувати своїми інтересами заради підвищення загальної ефективності організації.

Але є один цікавий момент: за останній час тільки дві країни демонстрували готовність діяти в обхід Ради безпеки - це Сполучені Штати і Росія. Вашингтон зробив це двічі - у випадках Іраку і Косово, Москва - відмовившись від спроб домогтися прийнятної резолюції щодо Грузії. Решта країн - члени ООН, в яких проживає майже шість мільярдів чоловік, основоположних принципів її Статуту не оскаржують.

* * *

Отже, чи можна говорити про те, що ООН безнадійно застаріла? Мабуть, ні - при всій своїй громіздкості вона цілком життєздатна. А причина «пробуксовування» в тому, що основні геополітичні гравці ніяк не можуть (та поки що й не намагаються) розробити і впровадити нові правила поведінки у світі, що змінився. Незважаючи на фактичний крах міжнародного права (Косово, Абхазія з Осетією), міжнародний тероризм і три згаданих вище глобальних кризи.

Але рано чи пізно зробити це доведеться, інакше про якусь систему колективної безпеки доведеться забути, і кожна країна знов гратиме виключно за себе. Й іншого місця для діалогу і вироблення прийнятних для всіх компромісних рішень, окрім ООН, на цей момент не існує. Залишається лише дочекатися, поки ключові країни усвідомлять: старого миру вже немає, і з цим треба щось робити.