Від розпаду Демкоаліції впало не тільки листя

Автор: Максим Равреба

Символічно, що спікер Верховної Ради Арсеній Яценюк оголосив про смерть коаліції демократичних сил 16 вересня. У день, коли в Україні згадують про зникнення журналіста Георгія Гонгадзе. Саме ця драматична подія вісім років тому сколихнула країну, зіштовхнула в непримиренній сутичці громадські сили і політичні партії з тим, щоб через чотири роки перетрусити владу. Символічно, що ті політичні течії, або, правильніше сказати, ті люди, які очолили країну під прапорами, на яких було накреслено ім'я загиблого журналіста, нині остаточно збанкрутіли.

Сьогодні повітря в Україні пахне дощем, осіннім листям і зрадою. Тимошенко, як якась революційна Фурія, котра захищала ліберальну помаранчеву революцію, сьогодні, прицмокуючи плотолюбними губками, укладає таємні угоди із силами, своїм походженням зобов'язаними президентові Кучмі. Янукович з манерами злодійкуватого прикажчика при величезній, як супермаркет, лавці влади був неодноразово схоплений за руку і битий. Але всякий раз повертався за прилавок. Губернатори, яких періодично, як шкодливих котів, черговий фаворит Банкової викидає з насиджених крісел, сьогодні перетворюються на солдатів Президента. Як один вони готові робити для Ющенка те, що робили їхні попередники для Кучми і нині, і вічно, і на віки віків. Усі як один виконують вказівки з Києва, зокрема такі делікатні, як організація народного гніву діями Тимошенко. Іноді це виглядає  кумедно, як випадок з главою Перечинської адміністрації. Жерсть, але цинічно.

Відбувається нова линька політичної еліти. Вони вкотре скидають шкіру - звиваючись по-зміїному, прагнуть переповзти в новий історичний період. З комуністів у націонал-ліберали, з лібералів в об'єднаних соціал-демократів. З «кучмистів» в «помаранчисти». Від Ющенка до Юлі. По суті ж, вони завжди залишалися безликими жерцями влади, якою б вона не була. Яка все-таки бридка субстанція, ця політика!

У Верховній Раді склалася сміхотворна ситуація. Розпад помаранчевої коаліції, про неминучість якого весь час говорили «регіонали», відбувся. Сьогоднішній день не став якимсь особливим. Це було схоже на символічне відключення Чорнобильської АЕС. Хто не пам'ятає, нагадаю. Це було тією ж тривожною осінню 2000 року. Три місяці, як зник Георгій Гонгадзе. Менше тридцяти днів з того часу, як лідер соціалістів Олександр Мороз прямо в сесійному залі Верховної Ради опублікував «плівки Мельниченка». У країні зріє протест, який ось-ось загрожує виплеснутися на вулиці, розгойдуючи такий крихкий човен влади. І ось в такій обстановці Леонід Кучма, який став вже мішенню для спецоперації, у Палаці «Україна» організовує шоу, в ході якого в прямому ефірі віддає команду на місток Чорнобильської АЕС відключити станцію. Що на гігантському екрані, укріпленому в грандіозному залі, інженери й виконують. Усе б добре, але всім відомо, що Чорнобильська станція давно не працює. А команда Президента і відключення - не більше ніж спектакль. Громадськості ця постановка не сподобалася. І вже того ж дня, 15 грудня, у країні почалася грандіозна акція протесту під назвою «Україна без Кучми».

Сьогоднішню заяву голови Верховної Ради Арсенія Яценюка про те, що коаліція демократичних сил припинила своє існування, можна було, за своєю буденністю, порівняти з оголошенням у метро. Але не тільки. Фактично коаліція й не існувала. Не можна ж брати до уваги ті лічені голосування, організовані в стилі новомодних телевізійних реаліті-шоу, коли волевиявлення «ідеологічних соратників» відбувається під невсипущим контролем авторитетних представників партій або просто «на камеру». Як це було під час затвердження Юлії Тимошенко на посаді прем'єр-міністра. Але це вже день учорашній.

А що сьогодні? Або, що набагато цікавіше, завтра. Завтра в України буде два Президенти. Або один з двома головами. Або два з одним хвостом. Або голова буде Юлі, а хвіст Віті. Ця риба називатиметься Вітюля. З'їсти її буде не можна. Тільки дивитися і насолоджуватися. Інші можуть сміятися від душі. Я маю на увазі решту світу, який дізнався про існування України в 2004 році, після чого наша країна стала згадуватися у блокбастерах Спілберга.

Сміється Америка, яка вчила українських політиків способу життя, і ось тобі - навчила. Сміється Китай, жителі якого раніше не бачили шоу драконів, які  спаровуються. Росіяни іржуть, тому що над своїми лідерами їм тепер сміятися небезпечно. Не смішно тільки лідерам Євросоюзу. Вони розуміють, що Вашингтон намагається нав'язати їм ЦЕ як повноправного члена ЄС, а потім ретируватися з найкращими побажаннями доброї співпраці.

А якщо без жартів, то враження від сьогоднішнього дня сумне. Не радує навіть надія на конструктивну співпрацю БЮТ і ПР (таке ж природне, як «Союз меча і орала»). Тому що заздалегідь ясно, що це шлюб за розрахунком. Розрахунок на те, що партнер не здогадується про те, що насправді є метою союзу. Янукович, правда, цього і не приховує. Недаремно ще тиждень тому заявив, що Тимошенко буде при ньому, президентові, чудовим прем'єром. Тимошенко не така відверта. Для неї зараз мовчання - золото. Дуже небезпечна гра. Дуже непримиренно налаштований «помаранчевий» електорат, який не вибачає кому завгодно союзу свого симпатика з лідером «біло-блакитних». Дуже він для них одіозний.

Для «регіоналів» союз з Тимошенко - це піррова перемога. Це зрозуміло, незважаючи  на пафос виступу, написаного для Віктора Януковича. Вони програють час. До президентських виборів їм вигідна роль опозиціонерів. Оскільки навіть Юля зрозуміла, що бути при владі в Україні, бути відповідальним за слабку, наскрізь прогнилу економіку, яка живиться російським газом, яка продається за пільговими цінами, невигідно. Дуже велика ціна голосів, куплених нездійсненними обіцянками. Цей ресурс непоновлюваний, як блискуче довів нам майстер політичної інтриги Олександр Мороз.

Не менш вигідна для «регіоналів» і ситуація конфлікту між гілками влади. Бо вони стояли немовби над цим конфліктом. Сварка між властолюбною Тимошенко і ревнивим, але слабким Ющенком таїла в собі гарантовану перемогу для Партії регіонів. Усе йшло до того, що Голова держави претендуватиме на другий термін, а прем'єр не залишить президентських амбіцій. Усе йшло до того, що Юлія Тимошенко і Віктор Ющенко стануть кандидатами-супротивниками. Що розколе «помаранчевий» електорат. І тоді перемога «регіоналів», чий електорат ВСЕ ОДНО голосуватиме за Януковича, ЩО Б не ВІДБУЛОСЯ, гарантована в першому ж турі. І цією перемогою вони не були б зобов'язані нікому. І, відповідно, не було б жодних причин ділитися владою, чого так не люблять «януковичі».

Але «регіонали» вирішили інакше. Їх, як завжди, підвела жадібність. Синиця в руках виявилася для них кращою, ніж журавель у небі. Причому жадібність може стати для них фатальною. Оскільки з цієї, суто людської причини один центр впливу у них торгувався з Президентом, інший - з Прем'єром. Причому - о, диво: обидва вдало! Просто тягни-штовхай якийсь, а не політична партія. Або класичний випадок шизофренії. І тепер, цілком логічно, «регіонали» опинилися перед проблемою вибору. Одна голова (глава) тягне до Юлі, а друга - до Віті (Ющенка). Чим все це закінчиться, ми не побачимо найближчим часом. Оскільки українські політики, на відміну від зріліших, західніших колег, вважають за краще не вирішувати проблеми, а давати будь-якій вагітності можливість розсмоктатися.

Ще незрозуміліша позиція БЮТ. Ні, я не про те, який ексцентричний крок для них - союз із заклятими ворогами. Я не про те, що, бачивши Андрія Шкіля, який агітує за блок ПР - БЮТ, у спостерігачів не те що волосся - лисини дибки стають. (Ось де шизофренія!) Я про інше.
На сьогоднішній день БЮТ - досить згуртована і дисциплінована фракція. Момент дисципліни важливий, оскільки всі національні політичні проекти валилися через відсутність елементарної дисципліни. З БЮТ в цьому плані все нормально. Сьогодні «сердечно-білі» йдуть на союз з так само добре організованою і такою ж дисциплінованою фракцією ПР. Основа організованості у двох фракцій абсолютно різна, але річ не в цьому. Сьогодні ці дві фракції, об'єднавшись, не просто мають конституційну більшість у 300 голосів. Вони можуть гарантувати продуктивну законодавчу роботу.

Саме тут криється диявол для Юлії Тимошенко. У цих умовах немає конфлікту. А якщо немає конфлікту - немає інформаційних приводів для піару. А якщо немає піару - немає президентського крісла. А союзник вже сьогодні указує їй на те місце, на якому він бачить партнера. Прем'єр-міністр. Чи заради цього Тимошенко сварилася з Ющенком?

Саме тому український політикум сьогодні був охоплений розгубленістю. Навіть пафосний виступ лідера «регіоналів» з парламентської трибуни не надихнув послідовників і не розохотив супротивників. Тому що кінця-краю чварам не видно. І немає того лідера «третьої сили», який би розніс до біса весь цей картковий будиночок. Не можна ж насправді серйозно ставитися до В'ячеслава Кириленка, героя білборда «НАТО - так!», і його «помаранчевої» партії, лідери якої так нагадують сьогодні опале листя, яке ось-ось двірник змете у великий залізний ящик. Або Володимира Литвина, для якого слово «спікер» є ключовим. Або Петра Симоненка, чиє місце давно у вигляді бюста в гіпсі на черговому з'їзді партії. Якої партії? Вам би все жартувати!

Крах «помаранчевої» коаліції. Крах «помаранчевоїї» ідеї зробити Україну Францією або Британією, залишаючись з українським менталітетом. Невже за сьогоднішній день, за буденне оголошення Яценюка загинув Георгій Гонгадзе - романтичний український грузин? Грузинський українець? Останній привабливий український журналіст?

А може, ці випробування - парламентське болото для іншого? Може, все це для того, щоб довести самим собі сенс слова «незалежність»? Дійсно, чи для того покоління українців прагнули до самостійності своєї держави, щоб, знайшовши її, тут же залізти в новий лад? Нехай навіть європейський. Ну тобто вилізли з одного, і тут же - в іншій!

Тільки відповівши на це питання, стане зрозумілою вся абсурдність євроінтеграції. Відкриється істина. Ми не можемо бути "з Європою і Америкою, з цивілізованими країнами" або бути з "країнами-ізгоями". Це помилкова парадигма, парадигма, яка нав'язується Україні залежними політиками. Залежними від міжнародних глобальних проектів. Саме вони хочуть бути проамериканськими, проєвропейськими, проросійськими. А потрібно хотіти бути РІВНИМИ. Рівними Америці, Європі, Росії. А якщо це неможливо - не варто було і затівати національний проект. Така моя думка. Я вважаю, потрібно хотіти бути суб'єктом, а заразом відразу і предикатом. Відповісти на питання: готові бути - не хочемо бути об'єктом чужої волі. Дійсно - велика різниця, коли ЦЕ робиш ти або коли ЦЕ роблять з тобою.